Офіційний сайт Оріхівської міської ради

Перейти до скриньки довіри

Розділи

Я маю право!

Банер - Я маю право!

Історія міста

КОРОТКА ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Територія, на якій виникло місто Оріхів, входила до складу Новоросійської губернії з центром спочатку в Кременчуці, а з 1789 року у Катеринославі (нині Дніпро).

У 1775 році створено Азовську губернію, до складу якої входять землі на лівому березі Дніпра.

1784 рік – відбувається об’єднання Новоросійської та Азовської губерній в Катеринославське намісництво, яке у 1791 році перейменовується у Новоросійську губернію, а місто Катеринослав – у місто Новоросійськ. У цьому ж році утворено Мелітопольський повіт, центром якого з 1802 по 1842 роки був Оріхів.

У 1802 році знову відбувся адміністративно-територіальний поділ. Новоросійська губернія була розділена на три губернії: Херсонську, Таврійську і Катеринославську. Місто Новоросійськ знову стало Катеринославом. Оріхів увійшов до складу Таврійської губернії.

З 1802 року посад Олександрівськ (нині м. Запоріжжя) увійшов до складу Катеринославської губернії, а з 1806 року став повітовим містом.

У 1842 році з Мелітопольського повіту Таврійської губернії виділився Бердянський повіт, Оріхів увійшов до цього повіту.

У липні 1920 року було утворено Олександрівську губернію, яка згодом перейменовується на Запорізьку.
Під час проведення в Україні адміністративно-територіальних реформ 1922-1925 років Запорізьку губернію було ліквідовано, її територія увійшла до складу Катеринославщини, а з 7 березня 1923 року Запоріжжя стало центром новоствореного Запорізького округу, 10 січня 1939 року утворено Запорізьку область, що об’єднала 28 районів, в тому числі і Оріхівський. Території Олександрівського, Бердянського та Мелітопольського повітів склали територію сучасної Запорізької області.

Адміністративно-територіальні поділи проходили ще не один рік, в результаті яких території входили до складу то одного району, то іншого. Остаточно наша територія сформувалася до того складу, який має зараз тільки у 60-х роках ХХ століття.

Історія нашого краю сягає сивої давнини, люди тут почали жити ще за тисячі років до християнської доби. Приблизно 150 тисяч років тому на території сучасної Оріхівщини з’явилися поселення первісних мисливців і збирачів. Люди селилися уздовж берегів річок – джерел води і риби. Саме на березі Конки вчені знаходять залишки стоянок первісної людини: уламки глиняного посуду, ліпленого від руки, грубого, слабо обпаленого, залишки вогнища, крем’яні знаряддя праці та вироби з кістки кам’яного віку та епохи бронзи, кістки первісних тварин.

 

СКІФИ

Одну з найяскравіших сторінок в історію краю вписали іраномовні племена скіфів, які переселилися з Азії.
Скіфи – землеробсько-скотарські племена, які у VІІ ст. до н.е. оселилися на території Призов’я, підкорили місцеве населення і створили тут свою державу – Скіфію.

Французький мандрівник і мемуарист Мюнц, який у другій половині ХVІІІ століття досліджував південь України, писав у своїх подорожних нотатках: «Земля була тоді буквально всіяна курганами.» Із давніх-давен люди знали, що ці пагорби неприродного походження, що це обов’язково могила чи гробниця наших пращурів. Від них завжди віяло таємничістю та загадковістю. Змальовані Мюнцем кургани були куди вищими і стрімкішими, ніж сучасні, які втратили свою первісну форму через розорювання та пограбування. А ось що пише у своїх спогадах вчитель географії Оріхівського повітового училища Мошкалов: «…Во многих местах попадаются каменные бабы, в самом городе Орехове находятся не истребленные еще временем 9 курганов. Один из таковых на возвышении, окружающем город, как-бы господствует над всеми прочими…» Ці артефакти, що свідчать про перебування в нашому краї кочових народів, і до сьогодні збереглися на території Оріхівского району. Але ж куди поділися кургани в межах Оріхова? Більш за все землею із них вирівнювали територію міста.

 

РІЧКА КОНКА

З південного сходу на північний захід район перетинає річка Конка, яка колись мала стратегічне значення, так як з 1740 по1780 роки була кордоном між Російською імперією і Кримським ханством.

У водах Конки водилося багато різної риби, по річці ходили пороми, плавали судна, були примітивні пристані. На протилежний берег можна було перебратися тільки поромом, так як мости почали будувати набагато пізніше.
Ось що пише відомий український історик Д. Яворницький: «Река Конка – один из полноводнейших, богатейших и живописнейших притоков Днепра. Особенно это можно сказать о нижней половине ея, которою она приближается к Днепру и потом впадает в него. Здесь Конка настолько глубока, что по ней совершенно свободно могут ходить пароходы, здесь же она покрыта таким прекрасным лесом и травой, что местами ея берега делаются совершенно непроходимы, тут же в ней ловится такое множество раков, как ни в каком другом притоке Днепра, в какой-нибудь час и даже меньше того, два человека вытаскивают их целыми мешками, тут их хоть лопатой греби. Она течет по такому извилистому руслу, что местами кажется не рекой, а глухим закрытым озером; пливеш-плывешь по ней и вдруг кажется, как будто дальше плыть некуда».

Щодо назви річки. У давнину по її берегах водилися табуни диких коней, тому річку й назвали спочатку Кінські Води, або Кінська, а пізніше і донині – Конка. Багато легенд складено про цю колись повноводну, норовливу красуню. Ось одна із них. Подейкують, що одного дня в річці затонуло турецьке судно з цінним вантажем, серед якого були навіть вироби із золота, в тому числі і золотий кінь (до речі, за однією із версій річку й назвали Конкою). Правда це чи ні, але вже кілька поколінь поспіль пошуки золотого коня закінчувалися невдачею. Не знайдений він був також і після розчистки русла річки земснарядом, що проводилася у 1970-х роках.

 

ЗАСНУВАННЯ МІСТА ОРІХОВА

До передумов заселення і господарського засвоєння території нашого краю належали шляхи, які забезпечували сполучення з різними територіями України.

Про перше населення Оріхова немає письмових документів ні в церковних архівах, ні архівах міської управи. За народними переказами, що передавалися із поколінні в покоління, першим поселенцем Оріхова був селянин села Обмачева Чернігівської губернії Іван Юшка.

Ось що повідомили у 1872 році настоятелю собору отцю Чепіговському двоє старців – Григорій Тельбух, 108 років та Михайло Ткач, 96-ти років. За словами Тельбуха першим поселенцем Оріхова був селянин села Обмачева Чернігівської губернії Іван Юшка, який у 1775 році поставив на березі повноводної річки Конки зимівник. Його син Никифор був першим головою в оріхвській соборній хаті,яка була відкрита у 1782 році, а слідом за ними стали селитися тут біглі селяни в пошуках кращої долі.

За словами Ткача в Оріхові у 1786 році було 20–30 дворів, а в оточуючих місто степах водилося багато вовків, зайців, лисиць та диких коней.

Деякі із старожилів говорили, що місце, на якому розташований Оріхів, в минулі роки було покрите комишами та озерами прісної води в яких навіть ловили рибу. Та час і люди все змінили. «…замість озер помітні тільки заглиблення, річка Конка в літні часи в багатьох місцях пересихає і тільки з настанням весни при таненні снігів швидко розливаючись виходить з берегів…». (С.Мошкалов «Описание города Орехова и его окрестностей»).
До 1801 року Оріхів був казенним селищем, а в лютому 1801 отримав статус міста і в ньому були засновані присутствені місця. Оріхів – перше місто на території сучасної Запорізької області. До 1842 року вважався повітовим містом, але повіт називався Мелітопольським, а не Оріхівським. У 1842 році після великої пожежі в Оріхові повітове управління було перенесено спершу в Токмак, а потім в Мелітополь. Оріхів же залишився заштатним містом.

У 1871 році був затверджений герб міста. На самому гербі, у верхній його частині, ліворуч зображено державного двоголового орла, що означав могутність Російської імперії, підкорившої таврійські степи. В центрі зображено граблі, так як основним заняттям місцевого населення було землеробство, а ліворуч і праворуч від них – зелені лісові горіхи, які вказують на назву міста.

Щодо походження назви міста існує декілька версій. За однією із них місто заснували переселенці із села Оріхівка Миргородського повіту Полтавської губернії й на згадку про свою батьківщину назвали нове поселення Оріховим. А ось, що пише в «Описании города Орехова и его окрестностей» у 1843 році вчитель історії та географії Оріхівського повітового училища Сергій Мошкалов: «Название Орехова получил по имени оврага находящагося неподалеку от города, в котором некогда росло много земляных орешков (род трюфелей ) и по уверению некоторых они не уступали своим вкусом даже иностранным трюфелям, но от засух порода их ныне совершенно истребилась.»

Немає також і документів щодо єдиної дати створення міста. Ось витяг з архівної довідки Державного архіву Запорізької області, що надійшла на адресу Оріхівського районного краєзнавчого музею: « У фонді «Запорізька обласна редколегія тома: «Історія міст та сіл Української РСР. Запорізька область» за 1979 – 1980 рр. зазначається, що місто виникло у 1775 році. Краєзнавець Фоменко В.Г. у своїх дослідженнях згадує іншу дату – 1783 рік. А згідно опису Мошкалова - Оріхів був створений у 1794 році». В «Записках Одесского общества истории и древностей», видання 1844 року говориться, що місто Оріхів виник приблизно у 1783 році. Згадується також і той факт, що ще за часів Запорозької Січі козак Лиско поставив на правому березі річки Конки зимівник, це й поклало початок заселенню міста.

Уродженець оріхівщини Василь Прохода у своїй книзі «Записки непокірливого» пише слідуюче: «… у 1709 році, після невдалої Полтавської битви частина запорожців подалася вниз по Дніпру, а частина помандрувала поза Великим Лугом по лівобережжю річки Конки. Серед них був і мій прапрадід Прохода.

Осів він на лівому березі Конки в Оріхові, проти якого була на правому березі Преображенка…».

Так з якого ж року вести літочислення міста та хто його перші поселенці?

Ці та багато інших питань до цього часу залишаються білою плямою і не дають можливості дослідникам, краєзнавцям і всім небайдужим поставити останню крапку у вивченні історії краю.

На розвиток міста, швидкому заселеню вплинуло вигідне географічне положення – Оріхів стояв на перехресті важливих торгівельних шляхів, і поступовому збільшенню населення та розвитку поселення сприяв великий солевізний тракт, що проходив з півночі на Перекоп. По цьому тракту – Москва – Харків – Павлоград- Оріхів – В.Токмак – Мелітополь – Перекоп – безперервно рухались чумацькі обози. З Криму на північ чумаки везли рибу та сіль, а з півночі в Крим – кустарні вироби, дьоготь, ліс, скло та інші товари.

До нашого часу у місті збереглося багато будівель минулих століть у стилі українського класицизму, це й сприяло занесенню Оріхова до Списку історичних населених місць України.

Оріхів виділявся серед інших великих і малих міст області.

Архівні дані свідчать, що на початку 60-х років ХІХ століття в Оріхові налічувалося 817 саманних, дерев’яних і цегляних будинків. Проживало 4,1 тисяча мешканців. Серед них було 2666 селян, 860 міщан, 119 німців-колоністів, 105 купців, 88 дворян, 32 особи духовного звання. 107 жителів займалися ремісництвом: ковальством, швацтвом, пошиттям кожухів тощо. У місті вже були зачатки промисловості. Працювало 19 кустарних підприємств по переробці місцевої сировини. Серед них – 2 парових вальцьових млина, 4 олійниці, салотопний, цегельний і свічковий заводи та інші. У 70-х роках в місті , як і по всій країні, досить інтенсивно розвивалася промисловість. У 1874 році тут налічувалося вже 30 невеликих підприємств, у тому числі 5 цегельних, 2 черепичних, 2 шкіряних, 6 гончарних заводів, 6 олійниць,16 млинів.

На прочатку ХХ століття Оріхів умовно поділявся на три частини (общини): Міщанську, Олександрівську і Покровську. Дві з них – Олександрівська і Покровська - вважалися сільськими, третя - Міщанська – міською.
Місто було розплановано загалом так як і тепер, але територія його постійно розширювалася. Основою його була сітка прямих вулиць, які перетинаючись поділяли місто на умовні ромби. Будинки були глинобитні або дерев’яні, криті очеретом. Перші кам’яні будівлі на території міста з’являються у другій половині ХІХ століття – це Свято – Покровський храм, збудований у 1873 році та Будинок міської управи, збудований у 1893році(тепер приміщення краєзнавчого музею.)

2 липня 1921 року відбулося перейменування вулиць. Ось перелік назв вулиць Оріхова до перейменування та після нього:
Олександрівська – Запорізька;
Романівська (Німецька ) – Карла Маркса;
Покровська –Петроградських курсантів;
Лугова – Радянська;
Міщанська – Гражданська;
Гончарна – Робоча, пізніше Воровського;
Ново–Павлівська – Жовтнева;
Садова – Рози Люксембург;
Шкільна – Овчаренко;
Білогір’ївська – Петровська (Правди);
Преображенська – Першотравнева;
Василівська – Шевченка;
Поштова – Гоголя;
Михайлівська – Карла Лібкнехта.

Кожна із назв як в минулому, так і тепер носила і носить певне смислове навантаження, і пов’язана з тими чи іншими подіями та особистостями.

Окремо хочеться сказати про місцеве самоврядування. Хоча статус міста Оріхів отримав ще у 1801 році, посади міського голови не було. Містом керував справник, якого призначав губернатор з числа дворян і який був підзвітний губернатору. Реформа 1861 року, яка скасувала кріпосне право в Російський імперії, ознаменувала перший крок на шляху розвитку місцевого самоврядування і потягло за собою низку реформ.

У 1864 році була проведена земська реформа, згідно якої у губерніях і повітах створювалися виборні (на три роки) земські установи, що мали земські збори і земські управи. Вся діяльність органів земського самоврядування перебувала під пильним наглядом губернатора і міністра внутрішніх справ. Земства не створювалися нижче повітів. Відали вони освітою, культурою, медициною, торгівлею та були позбавлені розпорядчих прерогатив, тобто земські установи були позбавлені права видавати постанови і приводити їх до виконання за допомогою власних органів.
Серед реформ 60-70-х років XIX століття важливе місце займає реформа місцевого самоврядування, яка була проведена у 1870 році і мала на меті поліпшити стан міського господарства і залучити до управління ним підприємницький клас. Згідно неї створювалися виборні (на чотири роки) міські думи та міські управи, відповідно розпорядчі органи і виконавчі. Вони займалися в основному питаннями життєдіяльності міста і підпорядковувалися губернаторові. Міська дума обирала міського голову і членів міської управи, функціями яких були: «Безпосереднє завідування справами міського господарства і громадського правління, збір необхідної інформації для думи, складання міських кошторисів, боротьба з пожежами, справляння і витрати міських зборів, звіт перед думою про свою діяльність. Але після реформи місцевого самоврядування у провінційних міст виникла проблема – за законом частина доходів спрямовувалася на утримання урядових установ, поліції та інших державних структур. Через це вони відчували труднощі у вирішенні міських проблем.

Спочатку міське самоврядування в Україні почало діяти у великих містах, а з кінця XIX століття і в інших, малонаселених містах.

Так в Оріхові у 1874 році було обрано першого міського голову, ним був місцевий підприємець, виходець із родини менонітів Йохан Генріхович Янцен, який обіймав цю посаду до 1899 року. Зазвичай міський голова, займаючи провідне місце в управі, був також головою міської думи.

Відомі також інші прізвища оріхів’ян, які були на посаді міських голів до 1917 року. Це Стефан Федорович Соломахо, міський голова Оріхова з 1899 по 1907 роки, та Семен Антонович Гапонов – з 1909 по 1917 роки.

 

Говорячи про історію Оріхова, не можна не згадати події Української революції, яка розпочалася у березні1917 року і поступово охопила всю Україну. Ось що писала газета «Нова рада» від 25 листопада 1917 року про події в нашому місті: «В Оріхові на Таврії 15 листопада місцевим товариством «Просвіта» було влаштовано свято з приводу проголошення України Вільною Народною Республікою. На площі біля церкви було відправлено молебень і прочитано III Універсал». Цим подіям присвячена меморіальна дошка, яка встановлена на будівлі краєзнавчого музею.

Згідно з Постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 20 березня 1923 року «Про адміністративно-територіальний поділ Катеринославщини» було утворено Оріхівський район, який спочатку входив до складу Дніпропетровської області, а з 1939 до створеної Запорізької області. Центром його став Оріхів. До 1923 року Оріхів був волосним центром, з 1920-х років – селище міського типу, а у 1938 році вдруге здобув статус міста районного підпорядкування.
В період перших п'ятирічок в місті продовжується подальше піднесення промисловості, сільського господарства. Одним із важливих завдань, що забезпечували виконання п'ятирічок, були питання підготовки промислових кадрів, перш за все будівельників. Для швидкої підготовки кадрів були створені ЦІПи (центральні інститути праці).
Такий інститут був створений і в Оріхові, розташовувався він в приміщенні по вул. Карла Маркса (колишній консервний завод). До Першої світової війни в цій будівлі розміщувався млин, збудований Янценом. Ще на початку 1914 року млин був законсервований. Тому окружні та районні організації вирішили прибрати все борошномельне обладнання, і організувати цехи по підготовці будівельних кадрів – каменярів та теслярів. Курс навчання тривав три місяці. За один потік було підготовлено від 1000 до 1300 чоловік. Керувавати ЦіПом було назначено Переверзєва М.П. Пропрацював Оріхівський ЦІП півтора року – з 1929 по квітень 1931. За цей час з його стін вийшло 6500 спеціалістів, які приймали участь у будівництві Дніпрогесу, Запорізького заводу «Комунар», Харківського тракторного заводу, та багато інших промислових підприємств країни.
У 1930 році почали створюватися машино-тракторні станції. На початку 1940 року машинний парк МТС налічував 70 тракторів і 58 комбайнів, що дало змогу селянам безперебійно засівати поля і вчасно збирати врожаї. У квітні 1958 року Оріхівська, Жеребецька і Малотокмачанська МТС були реорганізовані в Оріхівську ремонтно-технічну станцію, перейменовану у 1961 році в Оріхівське районне управління «Сільгосптехніка». Працівники цього підприємства виконували різні токарні роботи, ремонтували комбайни, гусеничні трактори та іншу сільськогосподарську техніку, що давала можливість забезпечити їх безперебійну роботу. Сьогодні це ВАТ «Оріхівський агротехсервіс». У цьому статусі підприємство існує з 1997 року. Як і колись, займається ремонтом двигунів, вузлів та агрегатів тракторів, виконує токарні, слюсарні, ковальські роботи, надає транспортні послуги та постачає мінеральні добрива господарствам району.
Одним з основних промислових підприємств міста був завод «Орсільмаш», утворений на базі ремонтних майстерень Оріхівського зернорадгоспу, з 1937 року перейменований в Оріхівський авторемонтний завод, а з 1961 року – у завод «Орсільмаш».
Окрім ремзаводу, існували 6 борошномельних вітряків, 10 кравецьких майстерень, 15 чоботарних, 4 ковальських, 3 слюсарних, 6 жерстяних, 15 по обробці дерева і 3 овчинних. У передвоєнні роки в Оріхові була створена промартіль «3-тя п’ятирічка» з побутового обслуговування населення. У роки німецької окупації будинок та обладнання були повністю знищені.
Суттєву допомогу колективним господарствам, а також бідним верствам населення надавали сільськогосподарські і кредитні спілки, які допомагали зерном, інвентарем, грошима.
У 1937-1939 роках велика увага приділялася військово-фізичному вихованню і оборонній роботі. Було створено товариство ТСОАВІХМ (Товариства сприянню авіації та хімічній обороні), районна рада якого розташовувалася в будинку, що по вул. Запорізькій (колишнє приміщення швейної фабрики, зараз цей будинок знесений).
На кінець 1925 року в Оріхові функціонує амбулаторія, лікарня на 15 ліжок, пологовий будинок на 10 місць, жіноча та дитяча консультації, дві аптеки. Окрім цього діяли профілактичні медичні пункти та будинок відпочинку. Для підготовки медсестер та молодших медичних працівників в Оріхові діяла вечірня школа медсестер.
Щодо освіти. У 1924-1925 навчальному році, окрім існуючих шести початкових шкіл (трудових), працювала семилітня школа, в них 24 вчителя навчали 1217 учнів. Для неграмотних були організовані школи-лікнепи та хати-читальні, які були в кожному населеному пункті району: від міста та великого села до невеликого хутора. Важливу роль у підготовці педагогічних кадрів відіграла педагогічна профшкола, створена у 1925 році.
Один з найстаріших навчальних закладів Мінагрополітики України – Оріхівський сільськогосподарський технікум. Своє літочислення він розпочав з жовтня 1920 року, і називався агротехнічною школою, яка мала два відділення: технічне і агрономічне. Педагогічний колектив складався з 15-ти викладачів. Перший випуск слухачів (так тоді звали студентів) відбувся у 1922 році. У 1930 році агропромшкола реорганізована в Оріхівський агротехнічний технікум, який став готувати техніків для землеробства.
На 1936 рік була повністю ліквідована неграмотність серед дорослого населення, здійснювалася загальна семилітня освіта і почався перехід до середньої.
Історія створення культосвітніх закладів району починається з 1923 року, коли було відкрито 10 сільських клубів, які в той час називалися сільбудами, а вже у 1925 році їх налічувалося понад 33. На початку 30-х років ХХ століття була добудована сцена Оріхівського будинку культури, і він став діяти у повному обсязі. На його сцені виступали артисти з Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя. Існував місцевий народний театр.
Значну роль у підвищенні культурно-освітнього рівня населення відіграють бібліотеки. У 1923 році відкрилась районна бібліотека. Характерною особливістю установи на той час було влаштування голосних читань у виробничих бригадах, червоних кутках, на полі. У 1937 році відкрився кінотеатр на 400 місць. А в 1961 році в місті почала діяти музична школа.
У 1972 році з нагоди 29-ї річниці визволення міста та району від фашистських загарбників в Оріхові було відкрито краєзнавчий музей.
Протягом всього свого існування в місті діяли і діють колективи фізичної культури і спорту. Були організовані футбольні команди, у двох спортивних школах діяли секції ручного м’яча, волейболу, гандболу, боротьби класичної та дзюдо. На березі річки Конка збудована гребна база, оснащена всім необхідним для того, щоб навчити вихованців управляти байдарками.
Всі важливі події району, взагалі життя країни висвітлюється і висвітлювалося в засобах масової інформації, зокрема в районній газеті «Трудова слава», яка раніше називалася «Ленінським шляхом». Заснована у вересні 1930 року тиражем 4500 екземплярів та періодичністю 15 номерів в місяць. Першим її редактором був К.М.Сторчак.
Крім того, з 1932 року діяла газета «Червоний колос» як орган політвідділу Оріхівського зернорадгоспу періодичністю 10 разів на місяць.
Швидкими темпами зростало будівництво житлових і культурно-побутових об'єктів.

 

МЕНОНІТИ

Значну роль в розвитку міста Оріхова і других населених пунктів району відіграли меноніти з числа німецьких переселенців. Меноніти — одна з релігійно-протестантських громад, назва якої походить від імені її ідейного фундатора, голландського сільського священика Менно Сімонса.
Наприкінці ХVIII ст. родини менонітів на запрошення царського уряду переїхали на південноукраїнські землі, що входили до складу Російської імперії та заснували ряд поселень – колоній. Менонітам була обіцяна свобода віросповідання, їх звільнили від військової повинності, від усіх податків терміном на 10 років, виділили кожній родині 65 десятин землі та 500 рублів.
В наших краях меноніти оселилися у середині XIX століття, коли кілька родин із колонії Шоенвайсе (Шенвізе) переїхали до Оріхова .
Місцеве населення перейняло у менонітів прогресивні методи господарювання, а самі колоністи сприяли розвитку сільського господарства і промисловості. У 1895 р. в Оріхові було збудовано філію заводу сільськогосподарських машин німця Крігера, який випускав жатки-лобогрійки, млин та олійницю Арона Венса, маслозавод Розенталя, млин Діка і таке інше.
Найбільш відомою в місті була сім’я Янценів. А особливо Йохан Генріх. Ось що свідчать дані Державного архіву Запорізької області: «В ревізькій сказці к.Шенвізе Олександрівського повіту Катеринославської губернії від 4 серпня 1850 р. значиться Янцен Іоганн Генріхович, який народився у 1837 р. в родині Янцена Генріха Івановича та Янцен Гелени Яківни, менонітів. Мав братів: Генріха, Якова, Франца, Петра, Давида, Карнеліуса, Абрагама; сестер: Анну, Катерину, Сару».
В книзі J.Friesen «Mennonits in Russia»,Winnipeg, Manitoba, 1989 р. є відомості про те, що у 1860 р. кілька родин з к.Шенвізе переїхало до м.Оріхів. В цій же книзі згадується й Янцен Іван Андрійович, який у м.Оріхів збудував два парових млина. У 1874р. Янцен І.А. був обраний на посаду мера, яку займав до 1899 р.».
В протоколах Бердянських земських зборів за 1881-1882 рр. значиться Янцен Іван Андрійович, Оріхівський міський голова, Оріхівський купець, гласний, обраний 7 грудня 1881р. до ревізійної комісії, 3 лютого 1882 р. до нарадчої комісії при Управі для розрішення будівельних питань. Йоган Генріхович Янцен в кінці 70-х рр. XIX ст. побудував перший паровий млин, другий млин він звів разом зі своїм сином Генріхом.
У 1897 році завдяки зусиллям Янцена на перехресті вулиць Німецької та Михайлівської (нині Янцена і Марії Сокіл) була відкрита школа для дітей менонітів, яка також використовувалася і як церква .
А у 1900 році за рахунок коштів Йохана Янцена в місті відкрили лікарню на 14 ліжок.
Відомо, що родина Янценів доклала немало зусиль для будівництва кінотеатру, торгових лавок, електроосвітлення та телефонізації вулиць. Окрім того Янцени займалися великою благодійницькою діяльністю: під час різдвяних свят роздавали подарунки бідним, безкоштовно давали борошно багатодітним сім’ям.
У 1915 році завершилося будівництво житлового будинку Янценів, що по вулиці Василівській (нині Шевченка). Зараз у цьому будинку розміщується міськрада.
Житлові будинки, збудовані менонітами, багато з яких і сьогодні прикрашають наше місто, являються живими свідками тієї епохи та мають естетичну та архітектурну цінність.
Сьогодні на Оріхівщині про людей, які більше 150 років створювали тут європейську цивілізацію, зметену потрясіннями ХХ століття, нагадують лише будівлі, зовнішній вигляд яких відрізняється від навколишніх споруд.
Справжньою трагедією для менонітів стала Перша світова війна. Боячись масового шпигунства, російський уряд насильно переселяв їх з України до Поволжя. Голод, розруха, переділи землі, закриття молитовних будинків змушували менонітів емігрувати в США і Канаду. Індустріалізація та колективізація країни також супроводжувалися посиленням наступу на «ворожі елементи», серед яких опинилися й колишні колоністи. Тисячі з них були вислані за межі України, тисячі померли в роки голодомору.
Продовженням трагедії менонітського населення України стали роки сталінських чисток і репресій. Черговий виток репресій і депортації німців, що почався в 1935 році, тривав усі роки і завершився в перші місяці Другої світової війни. Після війни депортованим німцям не дозволили повернутися в Україну.

Пошук по сайту

Актуально